У кожного свій фронт. 21-річна берегівчанка, солдат Вікторія у 128 окремій гірсько-штурмові бригаді вже три роки. Каже, що давно хотіла служити в армії, ще з дитинства. А найбільше на війні сумує за донечкою Софією.
«Я кухар, ми з колегами щодня готуємо їжу й розвозимо по позиціях, у тому числі на передок. Стараємося з усіх сил – хлопці мають їсти смачні, корисні й поживні страви.
21 лютого, за три дні до вторгнення Росії, ми виїхали із Закарпаття на схід України на навчання. Хоча всі розуміли, що це будуть не навчання. А 24 лютого зранку росіяни обстріляли наше містечко ракетами. На щастя, обійшлося без поранених і загиблих. Ми терміново знялися й перебазувалися до лісу. Були там півтора тижні, наше відділення готувало їжу в польовій кухні. Потім нас перекинули в зону бойових дій.
Дома мене чекає донечка Софія, їй два роки. Востаннє ми бачилися в січні – перед тим, як я поїхала на постійний пункт дислокації бригади. А затим почалася війна.
Мені не вдається поспілкуватися з Софійкою навіть по відеозв’язку. Як тільки вона чує мій голос, каже: «Мама-мама!», хапає телефон і тікає.
Недавно я відправила їй свою ковдру. Софійка відчуває запах матері й завжди тримає ковдру при собі, нікому не віддає.
Я дуже сумую за донечкою… Те, що не можу її побачити, обняти, поговорити, – найважче для мене тут.» – розповідає Вікторія.
Вікторія угорка, добре володіє українською та угорською мовами. До війни вже звикла. Каже, що з колегами по службі навіть спортом почали займатися, коли випадає можливість.
Дякуємо Вікторії за її професійний вибір та службу!
