Професор політології Каліфорнійського університету Деніел Трейсман у статті для видання Foreign Affairs розмірковує, яким може бути кінець путіна. За його словами, нині точаться жваві дискусії щодо можливості державного перевороту – чи то від рук незадоволених російських генералів, чи від наближених до кремля осіб, чи розгніваних ультранаціоналістів. Однак, на думку автора, такий сценарій є вкрай малоймовірним, тому що путін зміг себе від такого убезпечити.
Трейсман зауважує, що кремлівська влада хоче покласти усю відповідальність за програші у війні в Україні на військових. Це свідчать звільнення генералів, публічні звинувачення фсб у незабезпеченні агентури в Україні, відкрита критика російського міноборони і його очільника шойгу з боку того ж пригожина чи кадирова. Таке перекладання відповідальності могло б збурити силовиків і стати передумовою для держперевороту.
Втім Трейсман вважає, що це навряд чи станеться з двох причин. По-перше, путін обплутав усі силові структури агентурними дротами. «Департамент військової контррозвідки фсб має агентів у кожній армійській частині, військово-морській базі та базі ВПС». Силові відомства наглядають одне за одним, а не співпрацюють. Тому за умов нульової довіри навряд чи виникнуть домовленості про заколот. По-друге, випадково це чи навмисно, але керівники силових структур майже не мають неформальних зв’язків один з одним та з кремлівськими високопосадовцями. Вчені, які аналізували неформальне спілкування першої сотні впливових росіян, з’ясували, що, приміром, директор фсб бортніков має контакти лише з путіним, а міністр внутрішніх справ колокольцев – лише з мером москви собяніним, «Силовики не мають взаємної довіри, щоб організувати змову, і будь-яку таку спробу буде складно приховати».
«Щодо кадирова і пригожина, то припущення, що вони можуть тиснути на путіна або навіть влаштувати проти нього держпереворот, є надуманими. Обидва загалом непопулярні та повністю завдячують своїм кремлівським статусом президенту. В обох мало друзів і багато ворогів на високих посадах. Для обох спроба скинути путіна була б самогубством». Також Трейсман переконаний, що критика російських праворадикалів навіть на користь путіну, а не становить йому загрози: «Їхні заклики знищити цивільну інфраструктуру України, ймовірно, збігаються з бажаннями путіна, а їхні заклики щодо крайніх варіантів допомагають путіну оцінити реакцію громадськості. Пропагуючи використання тактичної ядерної зброї, вони додають правдоподібності погрозам путіна».
Водночас Трейсман вважає, що небезпека для путіна криється не у держпереворотах, а у внутрішньому ослабленні його системи внаслідок війни, що може спричинити крах режиму. І для цього є дві передумови. По-перше, російська системи влади надцентралізована, тобто головні рішення ухвалюються путіним. І якщо така система може нормально діяти у спокійні часи, то за складних та проблемних ситуацій «центр швидко перевантажується, що може призвести до каскадних помилок. На тлі воєнних стресів путіну одночасно доводиться мати справу з переломами на полі бою, конфліктами еліт, економічними невдачами, скороченням доходів бюджету, заворушеннями через мобілізацію та робочими протестами. І цей список буде лише збільшуватися. Зі збільшенням такого тягаря зростає й небезпека втрати контролю».
По-друге, путін може забезпечити стабільність свого авторитарного режиму, якщо демонструватиму силу та переконає своїх підданих, зокрема силовиків, що його правлінню нічого не загрожує: «Як і в більшості сучасних авторитарних режимів, путін покладається на продуману гру з довірою: більшість правоохоронців його режиму мотивовані корупцією, а не переконаннями, і вони діють, вірячи в те, що система виживе. Коли така віра зникає, результатом стає не переворот, а зволікання, бездіяльність і, зрештою, дезертирство». Трейсман наводить аналогію, що щось схоже сталося з Віктором Януковичем. Його охоронці відмовилися від свого лідера, коли сподівання щодо майбутнього боса стали непевними.
Автор пише, що точно сказати, коли відбудеться авторитарний крах неможливо, але подальші програші путіна на полі бою спричинять загострення всіх проблем. Протести проти мобілізації поширюватимуться по росії, як і невдоволення через невиплати військовим. Соціологічні компанії навіть, можливо, відмовляться публіковувати рейтинг путіна, який падатиме, що негативно сприйме суспільство. Регіональні еліти можуть зайнятися самоуправством заради власного спасіння. Все це послаблюватиме режим. І якщо кремль десь переборщить зі своїми насильницькими розгонами протестів, то це може стати вибуховою сумішшю. «Жорстокі репресії викликають дві протилежні реакції: страх і обурення». Коли обурення стає більше за страх, крах режиму як ніколи можливий.
Також професор зауважує, що протестні рухи у суспільстві важливі не лише можливістю здійснити революцію, вони загалом підривають довіру до режиму: «Революції рідко дестабілізують сучасні держави з дисциплінованою поліцією та достатніми ресурсами. Але вони важливі тому, що можуть впливати на думку еліти та служб безпеки, змінюючи очікування та підриваючи моральний дух». Автор вважає, що мало хто зможе спрогнозувати точну дату кінця путінського режиму, оскільки це найчастіше стається неочікувано, коли випадково складається каскад грубих помилок. Але послідовне занурення системи у кризу веде до її загибелі, яка буде несподіваною для всіх спостерігачів.
Автор: Ігор Мисловський, Аналізуй – платформа розумних людей
