Палаючі соняхи смиренно хилили свої важкі голови перед розстріляним небом Донбасу. А небо невблаганно ридало кулями. Сипало звідусіль. Сонце повисло у самому зеніті, пропалюючи наскрізь і вітер, і піщану заметіль, і цілий світ, й усе довкола світу. Позаду залишились Ізварине, Іловайськ, Дебальцеве. Мій народ виходив із небуття у напрямку свого майбутнього. Дорогою, вмитою кров’ю та встеленою сотнями молодих життів – первістків нового народу, що стали цілопальними жертвами за його вільне та гідне майбуття. Грізно гуркотіли автоматні черги, розсікали простір реактивні снаряди, палило небо і землю безжалісним вогнем. Мій народ, дивлячись в очі смерті, безстрашно торував собі шлях у напрямку своєї долі, землі обіцяної, мрії пращурів та остаточної перемоги їхніх нащадків – простої людини, простого українця. Пекло від спеки та від морозу, заливало потом і кров’ю. Хтось не міг, хтось зневірився, хтось просто зупинився…
Віра Мойсея та його народу розділила море і дозволила учорашнім рабам суходолом пройти до землі свободи, яка щойно вранішнім променем сходила над обріями їхньої історії. Господь, «здолавши коня та вершника», перевів свій народ від рабства до свободи – Пасха Господня!
Господь не залишив людини у нетрях гріховної темряви, але у воплоченні і спаситель них стражданнях і смерті свого Сина на Голгофі перевів людину від смерті до життя: Христос воскрес – Пасха Господня! Нездоланна потуга морської стихії, стерильна порожнеча пустелі та смертельна тиша гробової темряви не змогли здолати Божої любові. Віра вибраного народу та любов втіленого Бога здолали розпач безвиході. Вони дають надію моєму народу здолати випробування часу і своєю надією розпалити світло для тих, хто блукає у темряві. Мій народ вірить. Мій народ вміє любити. Нікому не здолати надії мого народу на його остаточне воскресіння!
Сонце невблаганно повисло у самому зеніті, пропалюючи наскрізь і вітер, і піщану заметіль, і цілий світ, й усе довкола світу. І Мойсей спинився. І зупинка його тривала недовго. Божа мудрість у його людському досвіді уже давно зіткала усі необхідні слова. А народ завмер в очікуванні. Колись не-народ, а тепер народ, стояв, впевнено вдивляючись у мудре обличчя свого провідника. Мойсей вивів його із рабства і добре знав, що вивести його з пустелі судилося іншому – у просторі свободи народженому, тому, хто власним потом і кров’ю проклав шлях із неволі усіх можливих пустель, котлів і відчаїв у напрямку свободи і життя…
Повітря закипало. А він – колись не-народ, а тепер народ – впевнено прямував вперед. Кожен на своєму місці й зі своєю місією, об’єднані спільною метою – усі разом прямували до обіцяної землі, молоком і медом текучої, до мрії їхніх батьків, до остаточної перемоги їхніх жертовних сподівань, їхньої щирої та щедрої і до кінця вірної любові, – бо «від смерті до життя і від землі до небес», від рабства до свободи переводить нас сьогодні Господь – Пасха Господня!..
(із книги о. Андрія Зелінського «Соняхи»).
Цей текст про велику рану – про Іловайськ. Але нині це ще і про Маріуполь. Місто Марії, Богородиці.
Маріуполь – це місто болю, смерті і страждання. Але і місто вірності його захисників. Місто любові.
Пасха – це вихід з рабства. Не тільки фізичного, а і духовного.
Український народ століттями намагається вийти з своїх оков. Сьогодні – це останній бій і останній ривок. Після Пасхи – Воскресіння.
Не здамося і не втратимо шанс!
