Учора інформаційний простір буквально вибухнув новиною про зустріч мера Берегове Золтана Бабяка з новим прем’єром Угорщини Петером Мадяром (і ми вичекали, щоб зібрати для вас усі реакції).
Здавалося б, звичайний політичний контакт. Але лише на перший погляд.
Після зустрічі Петер Мадяр опублікував заяву, у якій прозвучали добре знайомі тези часів Орбана: про “обмеження прав угорців”, необхідність “повернення культурних, мовних та адміністративних прав”, а також про потребу “нової основи” у відносинах між Україною та Угорщиною.
Багатьом це нагадало старий політичний сценарій, який роками використовували Fidesz та пов’язані з нею структури на Закарпатті.
Особливо резонансною стала фраза Мадяра про те, що він ініціює зустріч з Володимир Зеленський на початку червня — символічно у Берегові, де проживає угорська більшість. Звучить ефектно, але водночас викликає питання: чи погоджений такий дипломатичний жест з українською стороною? Бо якщо ні, то це радше політичний перформанс, ніж серйозна міжнародна робота.
Не менш цікаво й те, хто став каналом комунікації. Адже Золтан Бабяк давно асоціюється зі старим політичним табором КМКС і місцевими елітами, які роками орієнтувалися на Будапешт більше, ніж на Київ.
Однак після хвилі критики мер Берегового опублікував новий допис – майже виправдальний.
У ньому він наголосив, що в Україні угорська громада отримує підтримку від держави, що “про жодні утиски прав мова не йде”, а президент Зеленський особисто займається питаннями національної спільноти.
Тобто маємо дві паралельні реальності:
У першій — угорці Закарпаття живуть у драмі й очікують порятунку.
У другій — права забезпечуються, триває діалог, працюють школи, фінансується культура, а держава підтримує громаду.
І обидві версії з’явилися протягом однієї доби.
Саме на цю суперечність різко відреагував Роланд Цебер — один із тих, хто раніше організовував візити та контакти для Петера Мадяра в Україні.
Цебер прямо заявив, що особисто пояснював Мадяру, як уряд Орбана роками використовував закарпатських угорців у геополітичних цілях, фактично зробивши їх заручниками цієї політики. Він підкреслив, що Україна завжди була готова до діалогу, але саме з боку Будапешта роками бракувало політичної волі.
Особливо сильно прозвучали його слова: “Я — закарпатський угорець. І можу відповідально сказати: мої права не порушувалися”.
Це важливий сигнал, бо він ламає головний міф старої орбанівської політики — ніби вся громада живе в атмосфері системного утиску.
Цебер також повідомив, що українська влада готова до конструктивної роботи й запропонував створення широкої спільної робочої групи за участі державних інституцій, освітян, бізнесу, церков і представників самої громади. Тобто не кулуарні зустрічі, не політичні постановки, а реальний механізм роботи.
І найіронічнішим став його післяскриптум: за словами Цебера, саме під час спільної поїздки з Мадяром він телефонував меру Берегового та пропонував зустріч у Закарпатті, але той тоді відмовився.
А тепер раптом сам опинився в кабінеті прем’єра в Будапешті.
Це вже виглядає не як дипломатія, а як класичний закарпатський жанр: спершу відмовитися, потім наздогнати, а далі пояснювати, що тебе не так зрозуміли.
Головне питання тепер інше: чи піде Петер Мадяр шляхом нової політики, діалогу та прагматизму, чи дозволить старим мережам Орбана швидко втягнути себе у знайому гру навколо “закарпатського питання”.
Бо Закарпаття давно потребує не політичних декорацій, а чесної співпраці між Києвом, Будапештом і самою громадою. І без посередників, які згадують про людей лише тоді, коли змінюється влада.
